Свято-Успенський Храм
с. Линовиця
с. Линовиця
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
Сьогодні в недільному Євангелії від євангеліста Матфея, у 15-й главі, ми чули розповідь про подію, коли до Христа звернулася жінка-хананеянка. Вона прийшла з розпачливим проханням, благаючи зцілити її доньку, яка впродовж багатьох років тяжко страждала, бувши опанована злим духом.
І це сьогоднішнє Євангеліє — воно не лише про ті далекі часи. Воно не лише про жінку-язичницю, яка не належала до роду Авраамового. Ця розповідь — про наш український народ, який сьогодні проходить крізь вогонь великої біди, крізь страждання жорстокої війни, розв’язаної російським злом із наміром поневолити та знищити нас.
Це горе тягнеться не один день, не один місяць і не один рік. І наш народ — так само, як та жінка-хананеянка, — щодня звертається до Господа нашого Ісуса Христа з благанням спинити це зло, припинити щоденні вбивства невинних дітей, жінок і наших захисників, життя яких забирає ця страшна темрява.
Дні минають, біда повторюється, і, здавалося б, цьому горю не видно ні кінця, ні краю. Людське серце починає огортати відчай: немає земних ліків від цього болю, і ми не знаємо, коли це закінчиться.
У подібній безвиході перебувала й хананеянка — їй просто не було на що спертися в цьому світі. І коли Христос, вислухавши її зойк, спершу не відповів їй жодного слова, це дуже нагадує наш стан: ми також часто відчуваємо, ніби небо мовчить, не чуємо прямої відповіді на наші благання й не знаємо, коли ж прийде край цій біді.
Але святі отці нагадують нам: Господь часто не дає швидкої відповіді не тому, що не чує. Він зволікає, щоб посеред безнадії та випробувань викувати в наших серцях велику віру — віру, подібну до віри цієї хананеянки. Вона не відступила, навіть почувши, що Спаситель прийшов насамперед до народу Ізраїлевого. Вона не зневірилася і не образилася, а зі смиренням мовила: «Так, Господи! Але й щенята їдять крихти, що падають зі столу їхніх господарів».
Так і ми сьогодні покликані не піддаватися відчаю посеред цієї страшної війни. Маємо невпинно благати Господа, щоб Він явив Своє втішення й нашому народові. Але це втішення виростає лише з живої та твердої віри — віри, яка спирається на Хрест Христів.
У всіх скорботах нашого життя ми мусимо покладатися виключно на Господа, бо тільки Він є непохитною скелею. Нехай не одразу, але Він обов’язково подасть нам довгоочікуване спасіння.
А чого ми насправді прагнемо понад усе? Ми прагнемо Царства Божого — тієї благодатної вічності, де немає більше ні сліз, ні страждань, ні війн, а перебуває лише нескінченна Божа любов і життя з Христом.
Саме заради цього ми щонеділі приходимо до храму. Ми приходимо, щоб у таїнстві Святої Євхаристії доторкнутися до найбільшого чуда, яке звершив для нас Спаситель. Він дає кожному змогу причаститися Його Пречистого Тіла і Животворчої Крові — прийняти в себе повноту Божої присутності й відчути передсмак Його Царства у власному серці вже тут, на землі.
І нехай через нашу випробувану віру, через довготерпіння, щиру молитву та сумлінне виконання заповідей Христових Господь зміцнить наш народ і сподобить усіх нас наслідувати Його Небесне Царство.
Амінь.
Андрій (Павлушенко)
